За що ми платимо податки і куди вони ідуть

Система державних фінансів тримається на нас, мільйонах простих українців.
Саме пересічні громадяни зі своєю зарплатою в 2-3 тис. грн., а не купка чиновників і олігархів, утримують величезний державний апарат, фінансують державні закупівлі й оплачують усі соціальні зобов'язання. Коли б не гроші звичайних українських працівників і покупців, не існувало б двох третин державних прибутків! Такі цифри були озвучені на презентації звіту "Скільки коштує держава, або За що я плачу податки?" Центру соціально-економічних досліджень CASE Україна.

Держава – це ми
Більшість наших співгромадян байдужі до марнотратства та корупції, а все тому, що вони не бачать зв'язку між власними грошима і державними витратами. Експерти нарікають: багато українців свято вірять, що бюджет – це витрати великого бізнесу, і тому не вважають за потрібне засмучуватися через те, куди витікають "чужі гроші".
Проте думати, що усі ми тільки споживаємо з бюджету і нічого туди не платимо – велика помилка. І кожен з нас як платник податків має свої права, але, на жаль, відстояти їх практично нереально.
Ще в радянському минулому нас привчили, що "качать права" щонайменше непристойно. Тим паче, якщо претензії пред'являються до держави, яка нас "безкоштовно" виростила і вивчила.
Тим часом правда така, що немає абстрактної держави, яка усіх нас безкоштовно годує. Є мільйони громадян, які роблять внески, щоб підтримувати літніх людей. Є мільйони заможних українців, які допомагають менш заможним. Є велика країна з багатьма регіонами, які вскладчину наймають на роботу чиновників.

Отримуєш зарплату? Віддай половину!
Виконавчий директор CASE Україна Дмитро Боярчук наводить такі розрахунки: середньостатистичний українець, який у 2011 році отримував 2157 грн. "чистими", щомісячно платив на утримання держави понад 2 тис. грн., або близько 25 тис. грн. на рік!
Невже це можливо? Давайте розбиратися.
Передусім із заробленого знімають податок на прибуток фізичних осіб (15%) і єдиний соціальний внесок (36,76%). Заради справедливості зазначимо, що це ті відрахування, які цікавлять українців лише теоретично. Погодьтеся: в реальності нас турбує тільки "чиста" зарплата, а майже 37-процентний податок – це проблеми працедавця. До речі, численні дослідження показують, що чимало наших співгромадян взагалі не можуть точно сказати, чи сплачуються на їхні прибутки податки. Наприклад, опитування, проведені журналістами одного із київських видань, показало, що кожен його 11-й читач не знає, яку зарплату він отримує – «білу», «сіру» чи «чорну»!
Проте, поцікавившись вищезгаданими відрахуваннями, багато українців були б невимовно здивовані сумами, що йдуть до бюджету.

Покупець платить завжди і за все
Відрахування із зарплат – це ще далеко не все, що платять українці на утримання держави. Існують ще так звані податки на споживання, які платять усі, незалежно від того, отримують вони «білу» зарплату чи в конверті.
У вигляді націнок на товари держава "непомітно" стягує до бюджету приблизно чверть тих грошей, які ми отримуємо на руки. Кожного разу, коли ми оплачуємо які-небудь послуги або купуємо що-небудь у магазині, держава до собівартості товару або послуги додає власну націнку – 20% ПДВ. Якщо ж це алкоголь, тютюн або паливо, до націнки додається ще й акциз. Якщо це імпортний товар – плюс ще й імпортні мита.
Тобто кожен покупець, навіть якщо він отримує усю зарплату в конверті, все одно є "спонсором" української держави, резюмують автори дослідження. Система побудована так, щоб усі платежі здійснювалися «по умовчанню», і ми їх практично не помічаємо. Проте така завуальована форма оподаткування не змінює суті питання: саме мільйони пересічних громадян утримують державу і в повному обсязі платять за все те, що нібито їм "дарують" держава і "щедрі" чиновники (див. таблицю 3).

Що ми маємо за наші гроші
Отже, рядовий українець платить державі близько 25 тис. грн. на рік. За ці гроші можна цілий рік годувати двох пенсіонерів, а можна усією сім'єю з'їздити на непоганий зарубіжний курорт. Проте доки зарубіжні курорти більшості наших співгромадян тільки сняться, а гроші витікають абсолютно в іншому напрямку.
Приблизно дві третини сплачених податків йдуть на утримання соціально незахищених і пенсіонерів. Поза сумнівом, підтримка літніх людей і людей з особливими потребами дуже важлива, проте не слід забувати, що серед вітчизняних "пільговиків" немало і дуже заможних людей.
Розрахунки експертів також показали, що, зокрема, в 2011-му кожен працівник заплатив 2,5 тис. грн. за "безкоштовну" освіту і 1,5 тис. грн. за "безкоштовну" медицину. Наскільки ефективно використовуються ці кошти, кожен може сказати виходячи з особистого досвіду.
Ми оплачуємо послуги міліції, прокуратури, судів, платимо за ремонт доріг, на нас лежать витрати з обслуговування державного боргу (сам держборг – це окреме питання). Тобто кожен із нас справно оплачує послуги держави, але натомість отримує зовсім небагато. Більше того, ми постійно чуємо від чиновників, що платимо мало і треба було б платити більше. Тим часом за такі гроші, якими б "смішними" вони не здавалися нашим можновладцям, ми цілком могли б знайти гідну альтернативу і нашій "безкоштовній" державній освіті, і "безкоштовній" державній медицині. І чиновникам було б непогано це усвідомити.

Важливо!
Відсутність безпосереднього контакту з податківцями не означає, що "маленький українець" тільки споживає з бюджету. Просто податки з нас стягує і "відносить" в казну так званий податковий агент. Це магазин, куди ми ходимо за покупками, працедавець, який нараховує зарплату, комунальні служби, яким ми платимо за тепло та воду. Словом, це усе підприємства, установи й організації, які мають справу з нашими грошима.
Податкові агенти – посередники між громадянами і держскарбницею. А справжні платники податків – це пересічні громадяни: покупці в магазинах і співробітники на підприємствах.

kp.ua

За матеріалами hitjob.com.ua